23.05.11

Правду про Бабин Яр мусять знати всі

 У неділю 2 червня 1996 року відділ УК Ради в Кергонксоні (Нью-Йорк) та відділ УККА зорганізували доповідь про найновіші історичні дослідження відносно братських могил у Бабиному Яру в Києві. Про це докладно інформував «Вечірній Київ» (20 жовтня 1995 року та 16-19 березня 1996 року). Доповідь відбулася в залі церкви святої Трійці, виповненій членами кергонксонської громади, а також гістьми з осередку «Союзівка» Українського Народного Союзу. Доповідав голова Спілки прихильників України в США д-р Мирослав Драган.
 Доповідач розповів про історичні розшуки, що тривали протягом шести років в Україні і в США. У Національному архіві у Вашингтоні віднайдено численні аерофотознімки окупованого німцями Києва. Вони дозволяють твердити, що за час війни в Бабиному Яру не було жодної свіжої братської могили, себто у ярах та ярчаках Реп'яхівського та Бабиного ярів, поруч з жидівським кладовищем, не поховано жодного іудея. Натомість ці знімки, зроблені ще в травні 1939 року, дають змогу виявити могили жертв ЧК-НКВД з 1922-34 років у Бабиному Яру, далеко від жидівського кладовища. Поки Київ став столицею України, тут до 1934 року хоронено розстріляних у підвалах ЧК-НКВД в будинку царського Інституту благородних дівиць в середмісті Києва. Після 1934 року НКВД почав ховати жертви за Дніпром, у Биківні.
 Далі доповідач звернув увагу на те, що справу розстрілу гітлерівцями 100.000 жертв у Бабиному Яру знехтували судді на Нюрнберзькому суді, тому що прокурори зосередилися на жертвах Славути (150.000), Одеси (200.000), Криму (200.000), Харкова (250.000) і аж 600.000 (!) у Львові. Справу Бабиного Яру КГБ порушив допіру 1964 року в зв'язку з антинімецькою нагінкою на Аденауера та терором проти українських націоналістів-дисидентів. На Заході ідею жидівських страждань у Бабиному Яру підхоплено тільки на початку 1970-х років. У 23-томовій Еnсуclореdіа judаіса з 1972 року у статті про Бабин Яр 80% тексту — це вірш Євтушенка, а число жертв подано ледве коло 34 тисяч. Аж у 1991 році, з нагоди 50-ліття події у Бабиному Яру, число жертв збільшено до фантастичних масштабів. У цю пору дорадник Горбачова, «українець» з Києва, Віталій Коротич проголосив у Канаді, що Бабин Яр був найбільшою масакрою за історію людства і що там замордовано 300.000 осіб, переважно жидів. Згідно з Коротичем, розстріли провадила українська поліція та Буковинський курінь під командою Василя Кейбіди та Петра Войновського і під наглядом німецьких спецвідділів та гестапо (П.Войновський помер у Кергонксоні навесні 1996 року).
 Теперішню важливість Бабиного Яру для жидівського страждальництва підкреслює факт, що газета «Нью-Йорк Таймc» у спеціальному, ювілейному виданні на своє століття 9 березня 1996 року, на тему другої світової війни вмістила лише дві статті: одну про Бабин Яр і участь в розстрілах жидів українською поліцією та другу про визволення в'язнів концтабору Дахау в Німеччині. Спираючись на історичні джерела, доповідач д-р М.Драган ствердив, що хоч українців у західному світі вважають за найбільш варварський народ, однак проявів антисемітизму в Україні та Польщі було дуже мало. Зате антисемітизм був сильним в інших державах та імперіях ще перед Христом. Сьогодні він посилився там, де практично немає християнства, наприклад, у Японії або Індонезії.
 Далі д-р Драган звернув увагу на те, що Старий заповіт і Талмуд плекають у жидів почуття страждальництва і того, що їх усі безнастанно переслідують. Цим пояснюється творення страждальницьких міфів про «терор — різню» жидів за Хмельниччини чи катастрофи жидів під час першої та другої світових війн, та знеславлення інших народів. Вони мають з цього великий зиск, що й породжує неприязнь до них — антисемітизм.
 Крім того, жидівська релігія вимагає від своїх вірних уміти читати й писати та займатися торгівлею. Ще за єгипетських часів іудеї торгували золотом і невільниками, зокрема і на території нинішньої України в хозарські часи, згодом в Америці — аж до кінця XVIII століття. Але, щоб світова жидівська діаспора трималася в єдності, для цього торгівлі було замало — потрібна була ідея жидівського страждальництва. Через надумане страждальництво і економічну експлуатацію інших народів у середньовіччі жидів вигнано з усіх держав Європи. Свій захист вони знайшли лише у Польщі та в Україні. Проте жиди найгірше атакують ці два народи, серед яких розвинулося їх життя, релігія та культура. Усе це — передісторія подій навколо Бабиного Яру.
 Усім відомо, що німці ще до другої світової війни мали техніку, здатну фотографувати з літаків територію СРСР з такою чіткістю, що на фотографіях видно тіні ліхтарів на бульварі Т.Шевченка в Києві та більші надгробні камені на жидівському кладовищі. Американська технологія наздогнала німецьку і совєтську, вкрадену від німців, лише у 1944 році. На воєнних аерофотознімках Бабиного Яру немає найменших свіжих слідів братських могил. Зате протягом двох років окупації Києва німці виповнили 25 могил, де поховано приблизно по сто осіб, їх видно на малому не уживаному цвинтарі поміж жидівським та Лук'янівським кладовищами. Тут поховано українських та комуністичних підпільників, між ними Олену Телігу і Івана Рогача. На їхній забутій могилі у 1980-х роках побудовано київську телевежу.
 Українська делегація з Галичини під проводом проф. Володимира Кубійовича і поета К.Панківського побувала в околицях Бабиного Яру 29 вересня 1941 року. У «Краківських вістях» (11 жовтня 1941 р.) писалося, що багато жидів з Києва вивезено. Олександр Довженко у книжці «Не хазяйнувати німцям в Україні», виданій у Москві наприкінці 1942 року, свідчить, що в жовтні 1941 року німці вивезли 50.000 киян.
 У звітах і літературі українського націоналістичного та советського підпілля нема ні слова про розстріли жидів у Бабиному Яру.
 Зате після війни «уцілілі» і «свідки-очевидці» говорили та свідчили:
 — що про розстріли жидів знав цілий Київ,
 — що земля через тиждень ворушилася над могилою як вода на морі,
 — що кров текла через десять днів з Яру рікою до Дніпра,
 — що на весні кров гейзерами вибивалася з-під землі.
 Перший раз коротко про Бабин Яр Радянський Союз згадав у газеті «Красная Звезда» у 1943 року з нагоди німецьких розкопок 10000 українських жертв ЧК-НКВД у Вінниці. З серпня 1943 року в «Красной Звезде» Совінформ (голова Соломон Лозовський) повідомив, що у Вінниці німці розкопують трупи своїх жертв-жидів, а не українців, замордованих ЧК. Совінформ далі подав, що «як німці хочуть, то можуть знайти більше таких самих своїх жертв з 1941 року у Бабиному Яру».
 У листопаді 1943 року у визволеному Києві кореспондент «Нью-Йорк Таймc» писав у довгій статті, що він не бачив достовірних доказів розстрілу і поховання 70.000 жидів, гітлерівських жертв у Бабиному Яру. Тому й ця газета зігнорувала число 100.000 жертв, подане совєтами (прокурором Смірновим) на Нюрнберзькім суді. До теми Бабиного Яру від 1943 року вернулися аж через чверть століття.
 Якою сумнівною є історія знищення жидів в Бабиному Яру, показують різні цифри жертв у різних енциклопедіях. Ніяких жертв не вказано в енциклопедіях В. Кубійовича: паризькій 10-томовій, і Народного Союзу - однотомовій, а у торонтонській подано число 3.000. Газета «Свобода» з 1.ХІІ.95 подала 10.000. У різних жидівських енциклопедіях подаються числа від 34.000 до 100.000. У описах Товариства «Бабин Яр» у Києві та Іваном Дзюбою подано 260.000, а В.Коротич подає рівно 300.000. Через брак згоди на сьогоднішній день побудовано кілька пам'ятників жертвам Бабиного Яру у Києві, причому в різних місцях, тому що проектанти не були певні щодо місця розстрілу. Газета «Новоє русскоє слово» (5.V.96) домагалася побудови ще одного!
 Археологічних розшуків у Бабиному Яру ніколи не роблено, а навпаки перегороджено яр греблею і залито земляним мулом. У 60-х роках гребля тріснула, внаслідок чого загинуло багато киян. Згодом знову пробували заповнити Бабин Яр землею, але він виявився надто великим.
 Історичні паралелі зі Львовом вказують, що німці згуртували усіх 50.000 жидів в Києві поблизу жидівського кладовища, поміж Бабиним та Реп'яхівськими ярами, тут їх пограбовано — забрано багато золота і дорогоцінностей. Жінок і стариків вивезено до гетто в спорожнілому Мінську, а здорових заганяли до таборів праці й будівництва військових доріг.
 Доповідач звернув увагу слухачів, що страждальницькі вигадки в історії жидів — це явище не нове. Жидівські хронікарі описали Б.Хмельницького як «кривавого Хмеля», котрий нібито забив сотні тисяч невинних жидів. Насправді козаки і повстанці Хмельницького жидів не вбивали, хіба що в тому випадку, коли ті ховалися у фортецях з поляками, як ворожі колаборанти. Міністром скарбу Хмельницького був жид, як і деякі полковники; тож він не був і не міг бути антисемітом.
 Під час першої світової війни такі американські політики як Мартін Гленн усно і письмово розпиналися про 6.000.000 жидів та 800.000 їхніх дітей, жертв «голокосту» в Польщі і Україні. 30 листопада 1918 року (це не помилка!) «Нью-Йорк Таймc» писав, що 1100 жидів спалено живцем у синагозі у самому Львові! Одначе жидівське старждальництво на це не має документальних доказів. Кількість жертв Аушвіцу офіційно зменшено з 4.000.000 на 650.000 у 1994 році. Число жертв Треблінки з 3.500,000, на вересень 1944 р., єрусалимський суд зменшив до 890.000 у 1987 році. Байку про роблення з жидів мила Ізраїль відкликав 5 травня 1990 року.
 Міф про найбільшу катастрофу жидів за історію людства у Бабиному Яру тріснув як мильна булька у березні 1996 року після виявлення іншої сторони медалі в статтях у «Вечірньому Києві». Після першої публіцистично-інформативної статті Володимира Кательницького, голови Братства Святого Андрія у Києві, у «ВК» та коментарів до неї Григорія Мусіенка, жидівські товариства звернулися до прокуратури з вимогою покарати газету й авторів. 6 лютого 1996 року прокуратура Києва визнала скаргу жидівської громади за безпідставну, необґрунтовану історичними доказами. Після того «ВК» надрукував докладну чотиристорінкову статтю історика Тетяни Тур, що справила велике враження в усій Америці. У відповідь «українець» — поет Віталій Коротич негайно напався на ту статтю. В «Новому руському слові» (Нью-Йорка), найбільшій у світі жидівській щоденній газеті США, Коротич, режисер телефільму «Бабин Яр», колишній редактор московського тижневика «Огоньок», таврував пані Т.Тур у великій статті, але забув чи не зміг навести в приклад хоч одної помилки авторки. Він також вирішив, що зважаючи на ерудицію автора статті «Правда про Бабин Яр» та розголос про неї в Україні і світі, вона написана досвідченим пропагандистом, колишнім президентом України Леонідом Кравчуком, а не Т.Тур(!).
 Згодом у Парижі з трьома статтями підряд виступив у квітні з гострою критикою статті «Правда про Бабин Яр» «українець-марксист» Леонід Плющ. В «Українському слові» Плющ до найдрібніших подробиць «перевірив» статтю Тетяни Тур , та довів, що в одному місці бракувало дужок, а в другому — вжито слова «скоїв» замість «скроїв», і що Єфім Флорізман є членом СПУФ-у (справді він дописує в Нью-Йорку до тижневика «Еврейский мир» і мешкає в США).
Ще Л.Плющ старався довести, що Т.Тур пише неправду, що нібито Докія Гуменна у грубій книжці «Хрещатий Яр» про окупацію Києва описала Бабин Яр у півреченні. У статті «Обережно - фальсифікат» в «Українському слові» Плющ наполягає, що Бабин Яр описаний Гуменною в п'яти реченнях на різних сторінках. Одначе з наведених сторінок Плющем з «Хрещатого Яру» ясно, що він або не розуміє, що там написано, або обманює читача «Українського слова». На тих сторінках є натяки на гітлерівські варварства, але опису Бабиного Яру немає.
 Доктор Драган у доповіді звернув увагу, що про жидівські антиукраїнські брехні важко переконати генерацію українців, яка вихована у американських школах. У їхні голови втовкмачено, (запрограмовано), що їхні діди і батьки були причетними до винищування жидів. І майже неможливо переконати, що «голокости» жидів першої світової війни та «Голокост» другої світової війни перебільшені майже в 10 разів.
 Доповідач звернув увагу та обговорив справу підручників історії України. Д-р Драган вважав за конечне звернути увагу і зусилля на правдиве навчання української історії у рідних школах внуків присутніх в залі. Це можна осягнути через видання додатку до теперішніх (застарілих) книжок з історії України для дітей та дорослих.
 Адже підручник «Історія України» найбільш вживаний у рідних школах у США, є перевиданням аж з 1938 року. Новітню історію України у цій книжці доповнив у кінці 1970-х років д-р Петро Ісаїв. Одначе, він словом не згадав жидівської проблематики, немов жиди й не були нашими 1000-літніми сусідами. У цьому застарілому підручнику, виданому 1979 року (3000 примірників), покійний д-р Петро Ісаїв присвятив німецькій окупації України ледве три з половиною сторінки (1,5%) тексту з тисячолітньої історії українського народу.
 Ще гірша справа з підручником «Історія України» для дітей Антона Лотоцького, виданим 1991 року завдяки старанням і жертовності Миколи Мельника з Канади. 100000 примірників видало Івано-Франківське товариство «Просвіта». Підручник має 250 сторінок, історії XX-го століття автор присвятив 10 (десять) сторінок, а другій світовій війні — півтори сторінки (0,7% тексту). Іменника або слова «жид» у тому підручнику ми досі не відшукали. Натомість аналогічний підручник для жидів в американських школах, котрий охоплює 4.000 літ жидівської історії, 28 сторінок присвятив «варварствам» над жидами, спричиненим головно українцями.
 Для дорослих є два підручники, видані у діаспорі, і передруковані в Україні. 1988 року молодий тоді професор Орест Субтельний видав 650-сторінкову «Ukгаіпе, а Ніstогу». Друга світова війна тут описана на 20-ти сторінках. О.Субтельний не відкидає жидівських закидів і у наш бік і не пише, що українці не брали участі у винищуванні жидів. Усе в цій книжці написане на догоду жидівській громаді так, щоб вона не могла автора притягти до суду за порушення 117-ої статті канадського Кримінального кодексу про «ширення неправдивих вісток». У 1992 році Найвищий суд Канади, переважаючим голосом судді-українця Джана Сопінки, скасував цей закон. Одначе під тиском жидівської громади канадські прокурори використовують відтоді статтю ч.319, котра карає за «ширення ненависті». За таких умов хіба можна сподіватися, що правдива історія України прийде до нас з Канади.
 Професор Володимир Косик з Франції та з Українського вільного університету у Мюнхені, видав відому книжку про німецькі документи з часу другої світової війни, що стосуються України. Останніми роками її видано у Франції, Німеччині, Америці й Україні. Та ще тяжче було писати правду про украінсько-жидівські взаємини проф. В.Косикові, ніж проф. О.Субтельному.
 У Франції діє закон (запропонований комуністами) «Fabius Сtayssot», котрий передбачає втрату прав навчання, пенсії та високі грошові кари і ув'язнення за таке викладання історії, що ставить під сумнів висновки Нюрнберзького процесу.
 Спробував би проф. Косик у Німеччині заперечити, що львів'яни замордували у три перші дні липня 1941 року 619 тисяч жидів на вулицях Львова, його б негайно було покарано ув'язненням від трьох місяців до п'яти літ за статтею 130 «с» Німецького кримінального закону відносно «знеславлювання небіжчиків». У серпні 1995 року на льотовищі у Франкфурті заарештовано та тримано в слідстві (криміналі) аж п'ять місяців одного американця з Флориди за те, що він вжив два заборонені прикметники у листі, висланому рік раніше до Німеччини. Другий американець вже перебуває в ув'язненні більше як два роки за заперечування жидівської катастрофи Другої світової війни.
 Варто всім знати, що в Америці є свобода слова і за «невідповідне» написані статті або книжки чи висловлені думки не можна нікого покарати грішми або криміналом. Зате, так якось трапляється, що такий «злочинець»... втрачає працю.
 Тяжко дивуватися українцям, народженим у діаспорі, що вони приймають безкритично все, що пишуть жиди. Причина в тому, що діаспоральні українські історики уникають як вогню (зі страху перед «всесильними» жидами), жидівської теми, навіть у підручниках для школярів, не кажучи про щось глибше.
На закінчення доповідач закликав створити комітет у справі видання доповнення до існуючих підручників історії для рідних шкіл. Він сподівається, що це буде мати вплив і на підручники в Україні. До такої праці в комітет потрібно запросити істориків, таких як Тетяна Тур, що незалежні від державних грошей (американських, українських чи жидівських платень) або таких істориків, що не є обмежені такими законами, як у Канаді, Франції чи Німеччині.
 Після доповіді відбулася жвава дискусія. На зібранні вибрано ініціативну групу для створення Комітету підготовки підручників історії України під проводом д-р М. Драгана і п. Ольги Мороз. Тут же було продано понад 75 комплектів примірника «Вечірнього Києва», зі статтею Тетяни Тур, воєнних аерофотознімків Києва, котрі показують могили жертв ЧК-НКВД у Бабиному Яру, та копії з «The American Hebrew» з 1919 року і "New-York Times" 1918 року, котрі описують «голокост» (!) 6.000.000 жидів у Польщі та Україні.

Данило ДЯТЕЛЬ

Комментариев нет:

Отправить комментарий