01.02.12

БАБИН ЯР: РЕАНІМАЦІЯ ГОЛОКОСТУ І ПРИВАТИЗАЦІЯ УКРАЇНИ

Минуле століття збагатило українську націю багатьма знаковими подіями планетарного і національного рівня.

Серед них юдо-більшовицький переворот 1917 року, відновлення української державності 1917—1920 років, поваленої тим же більшовизмом. Особливо пам’ятні для українців голодомори 1921—1922, 1932—1933 та 1946—1947 років, які разом позбавили життя майже 20 мільйонів українців. А хіба можна забути дві світові війни, які косою смерті викосили ще понад 20 мільйонів українців. Колективізація, індустріалізація, гулагізація, депортації зачистили терени України від українців чисельністю до 25—30 мільйонів осіб. Окремим рядком вписано в історію України Чорнобильську катастрофу, яка поставила під загрозу генофонд української нації — живих і ненароджених українців. Тим часом світ вдає, що всього цього не було. То чи варто дивуватися, що нині в Україні неукраїнська окупаційна влада дозволяє в сесійній залі парламенту знущатися над пам’яттю десятків мільйонів українців, які стали жертвою світових гендлярів. Понад те, нині існує реальна небезпека тотального знищення українців позбавленням їх засобів існування, насамперед основи основ життя нації — ЗЕМЛІ.

Чужинські орди, мов сарана, посунули в Україну і грабують українців у будь-який спосіб: підкупами, терором, захопленням влади всіх рівнів, поширенням хвороб, інформаційним зомбуванням, знищенням інтелектуального потенціалу, освіти, науки та ін. Можна продовжити цей перелік «наших перемог», на прикладі яких президент України закликає українців вчитися. Ще більше треба вчитися українцям на власних поразках і чужих перемогах, здобутих шахрайством, підступом, спекуляцією на українській щирості, довірливості чи навіть глупоті. Прикладом цього є історія жидівського голокосту, міф про який підкорив цілий світ і загрожує перетворити всіх гоїв (нежидів) на рабів «богообраного народу».

Історія цього міфу сягає біблійних часів, а ідеологічну доктрину викладено у проповідях давніх жидівських пророків, у «святих книгах» юдеїв — Торі, Старому Заповіті, Талмуді й новітньому вченні марксизмі-ленінізмі. У цих джерелах простежується ідея про суцільну мережу страждань «бідних жидів», над якими нібито знущаються всі народи Землі, від єгиптян, вавилонців, персів до українців, росіян, німців та інших народів. Суть новітнього варіанта міфу про одвічні «страждання» жидів загалом зводиться до того, що під час Другої світової війни гітлерівський режим Німеччини нібито остаточно надумав вирішити «жидівське питання», з цією метою у різний спосіб фізично знищити мільйони жидів. Його витворили жидівські «мисливці» за німецькими нацистськими верховодами і так званими українськими колаборантами, зокрема Елі Візель, Шімон Візенталь — організатор відомої всьому світу провокації проти українця Івана Дем’янюка, переслідування якого триває у США й донині. Одним з найпереконливіших доказів фіктивності міфу про голокост є статистичні дані про число жидів у світі на початку й наприкінці Другої світової війни. Згідно із статистичними даними, наведеними в найавторитетнішому виданні «Світовий альманах», 1940 року у світі було 15 315 000 жидів, а 1947 року їх налічувалося аж 15 753 000! А мало б бути в межах 9 000 000.

То хіба варто дивуватися, що один з найвідоміших науковців, дослідників голокосту Юрген Граф назвав його «найбільшою брехнею ХХ століття». Результати своїх досліджень він оприлюднив у книжці під такою ж назвою. Усі намагання його опонентів спростувати їх виявилися марними. Однак цей процес триває й донині. До нього долучилися відомі «інтелектуали» та «гуманісти» цілого світу, зокрема й України. Охочим заглибитися у тонкощі міфо-творчості про голокост варто ретельно опрацювати згадану книжку Юргена Графа та праці його наукових сподвижників і учнів-послідовників. 

Тим часом міф про голокост продовжує свою ходу Земною кулею. У світі, мабуть, нема країни, де б не було музею голокосту — від ізраїльського Яда Вашема та вашингтонського комплексу до велетенського меморіалу в столицях європейських держав. Привертає увагу в цьому питанні цікавий факт, а саме: жидівські дослідники голокосту вважають, що натхненником і організатором «геноциду» жидів був націонал-соціалістський режим Німеччини. Райхсканцлер і фюрер німецького народу згадується лише епізодично. Часткове пояснення цього феномена дав 1933 року голова Об’єднання рабинів Німеччини Лео Бейк, який гостро засудив міжнародну кампанію критики й осуду нацистів після приходу до влади Гітлера, дослівно заявивши: «Оновлена Німеччина є ідеалом і життєвою потребою німецьких жидів». Прискіпливе дослідження аналів німецької і жидівської історії дає підстави висловити думку, що саме світове жидівство було зацікавлене в приході до влади жидівського полукровки Адольфа Гітлера, бо він пообіцяв йому всіляко сприяти створенню держави Ізраїль. Деталі цієї історії можна віднайти у книжці Хеннека Карделя «Адольф Гітлер — засновник Ізраїлю», яка побачила світ у Женеві ще 1974 року.

Як пише її автор, «головними помічниками Гітлера у здійсненні цієї «справи господньої» були Рейнгард Гейдріх, у якого переважала жидівська кров, і стовідсотковий жид Адольф Ейхман… який опікувався еміграцією жидів і відвідував Палестину задовго до початку Другої світової війни». Ці факти дуже непокоїли ізраїльську владну верхівку. Аби не допустити поширення цієї інформації, ізраїльська розвідка «Мосад» розшукала і викрала Ейхмана в Аргентині. Його засудили до страти, спалили тіло, а попіл розвіяли над морем. Однак це не допомогло жидівській кліці Ізраїлю приховати правду. Натомість деякі жидівські джерела дають підстави зарахувати до чільних творців голокосту президента Всесвітньої сіоністської організації, керівника жидівського агентства для Палестини і першого президента Ізраїлю Хаїма Вейцмана. Про це йдеться у книжці М. Шонфельда «Жертви голокосту звинувачують». Документи і свідчення про жидівських воєнних злочинців» видано 1977 року в Нью-Йорку. Автор книжки — жидівський рабин, який зараховує Вейцмана до головних воєнних злочинців. Він звинувачує Вейцмана в тому, що той ще 1937 року запропонував переселити з Європи до Палестини лише 2 000 000 жидівської молоді з 6 000 000 мільйонів жидів, а решту — старих і немічних — залишити напризволяще, а точніше — знищити. Цитуємо слова цього, за висловом прем’єр-міністра Ізраїлю 1969—1974 р. Голди Меїр, «царя юдейського» Вейцмана: «Старі мають загинути… Вони порох, економічний і духовний порох у цьому жорстокому світі… Лише молода парость буде жити».

Ще задовго до приходу до влади нацистів у Німеччині схожим методом захопили владу в імперській Росії юдо-нацистські більшовики на чолі з Бланком-Леніном і Бронштейном-Троцьким. Як і Гітлерові, їм допомогли це зробити жидівські банкіри з Америки та Німеччини. До їхніх лабет потрапили й українці. Про масштаби злочинів проти України й українців треба говорити окремо. Дещо про це вже сказано, а замовчується набагато більше. Причина відома — чужинська, переважно юдо-нацистська, влада в Україні боїться помсти українців за свої злочини проти них. 

Водночас світове й українське жидівство намагається накинути на українців звинувачення у геноциді-голокості жидів. Наприклад, президент Науково-освітнього центру «Голокост» М.Гефтер у книжці «Відлуння голокосту і російсько-жидівське питання» відверто пише, що відповідати за жидівський голокост мають не нацисти, а народи Росії та України. Цей закид має велике практичне значення. Адже з мертвих нацистів нічого не візьмеш, а з живих українців є що поцупити. Оскільки голокост, з одного боку, підступний міф, мета якого викликати в українців та інших народів почуття провини перед «бідними» жидами і бажання відплатити добром за їхні «страждання», а з іншого — примусити їх «правовими» засобами компенсувати матеріальні втрати і моральні збитки, що стали наслідком пережитого голокосту, коріння якого сягає нібито глибших пластів історії України.

Конкретніше йдеться про ще одну поширену версію голокосту, пов’язану з Україною. В одному із згаданих раніше джерел читаємо таке: «Історична доля жидів, на яку їх прирекли християнські народи, в Бабиному Яру лише знайшла своє продовження. Гітлерівці були не першими, хто має відповідати за масове знищення жидів в Україні, — їхнім попередником був Богдан Хмельницький, один з найстрашніших нелюдів в історичній пам’яті жидівства. Корінне населення окупованих нацистами теренів СРСР брало активну участь у знищенні жидів».

Читаючи таке, постає безліч запитань до авторів цих висловлювань. Насамперед такі: яка різниця між нацистськими і юдо-більшовицькими окупантами, які прийшли поневолювати українців? Чи були серед окупантів жиди і як вони ставилися до українців? Чому українці, німці, французи, англійці та інші народи мусять любити жидів і позбавлені права на інше ставлення до них? Чому жиди донині не відшукали в своїй історичній пам’яті причин ненависті до них інших народів? Аби допомогти їм віднайти відповіді на ці запитання, можна порадити пильніше придивитися до свого способу життя, добування засобів існування та навчитися розрізняти чуже і своє, продуктивну працю і паразитування й не закликати гоїв жити за 10 заповідями, а самим дотримуватися їх! Натомість вони дотримуються своїх 613 заповідей. Однак до таких порад навряд чи жиди поставляться прихильно, бо тоді, як висловився один жидівський письменник і публіцист, «вони перестануть бути жидами». Українці з цього приводу мають свою думку і переконані: горбатого лише могила виправить. Хочеться вірити, що й вони самі розправлять поки що дужі плечі і зігнутий від рабської праці і принижень поневолювачів хребет.

Та повернімося до Бабиного Яру у Києві, Дробицького Яру в Харкові та інших ярів України. Теми героїчної історії Холодного Яру, оспіваної Тарасом Шевченком, торкатися не будемо, бо вона потребує окремого аналізу. Українці — нація хліборобська, залюблена в безмежні лани і поля. Яри їм не до вподоби тим, що руйнують родючі землі і завдають великих збитків. Тим часом жиди, як винахідливе плем’я, зуміло з ярів отримати нечувано великий зиск, хоч він і замішаний на крові українців. Однак це їм не заважає щороку наприкінці вересня, особливо в ювілейні дати, збиратися з усіх країн світу до Бабиного Яру, аби вшанувати пам’ять жертв так званої катастрофи європейського жидівства. Незрідка це збігається і з Рош Гашаною — жидівським новим роком, що дає змогу відбути свято в добірному товаристві і вирішити там такі-сякі «дрібні питання» життя світового жидівства. Умови для цього тут найсприятливіші. Адже в цих заходах майже завжди беруть участь президенти України, прем’єр-міністри і голови Верховної Ради зі свічками в руках і ярмулках-кипах на головах. Дійство відбувається, як у Єрусалимі біля Стіни плачу. От тільки незрозуміло, кого оплакує у Бабиному Яру владна верхівка України. Можливо, українські жертви терору жидо-більшовицького ЧК, ГПУ-ОГПУ, НКВД-НКГБ, денікінської контррозвідки, голодоморів 1932—1933 рр., 650 тисяч військовополонених Червоної армії — жертв бездарності радянських полководців, які загинули від рук німецьких окупантів, чи, може, тих нещасних людей, яких поглинула лавина мулу під час куренівської катастрофи 13 березня 1961 року, чи врешті лише жидів. Схоже, саме останніх, бо всі апологети голокосту, включно з українськими, одностайно проголошують: Бабин Яр — місце найжахливішої трагедії жидів ХХ століття. Такої думки дотримується, наприклад, відомий український поет, громадський і політичний діяч, народний депутат СРСР і України, дипломат, член жидівської ради України, голова Української всесвітньої координаційної ради, Герой України, лауреат Національної премії імені Шевченка Дмитро Павличко. Незадовго до проголошення Незалежності України 1991 року він опублікував поему «Реквієм Бабин Яр». В авторській передмові сказано: «… у Бабиному Яру почалася жахітлива, може, найстрашніша у світі акція — знищення євреїв Києва фашистськими варварами… Совість наша кричить і все єство бунтується на одну лише згадку про Бабин Яр. Україна повинна відзначити печальний ювілей Бабиного Яру. Світ повинен приїхати до нас і разом з нами схилитися над святими похованнями. Світ повинен згадати трагедію єврейського народу України». 

За рік перед цим той самий жидівський патріот виголосив публічно у Жовтневому палаці — катівні НКВД — схожу промову-реквієм про жидівську трагедію в Бабиному Яру, але жодним словом не прохопився про злочини жидо-більшовицьких катів, які жорстоко знищили у підземеллі цього палацу сотні тисяч українців, і не запропонував «схилитися над святими похованнями». Можна ще згадати й інших «героїчних» побратимів Павличка по перу й «українських» партіях, які підхопили його заклики впасти навколішки перед жидами. 

Однак не всі поділяють екстаз Павличка та його кліру. Американський місячник «Барнс Рев’ю» у липні 1996 р. опублікував дві статі — «Забутий голокост України» (про голод 1932—1933 рр.) і «Що сталося у Бабиному Яру? Факт чи міф». У коментарі до них читаємо: «Пам’ять про масакру (різню. — Г. М.) жидів у Бабиному Яру є болючою для всіх політиків, однак є докази, що її ніколи не було». Можна погоджуватися чи заперечувати це, бо автори і редакція мають право висловлювати власні думки, проте неупереджений дослідник має завважити всі аргументи — і ревізіоністів (тих, хто вважає, що голоксту не було), і екстерміністів (ті, що стверджують — голокост був).

У полеміці з проблем Бабиного Яру брав участь колишній представник України в ООН, а пізніше міністр закордонних справ Геннадій Удовенко. Він опублікував у газеті «Вашингтон таймс» (5.09.1991 р.) статтю про Бабин Яр, де стверджував: у перший місяць окупації Києва «німці вбили близько 50 000 жидів, переважно дітей»! Із цим не погодився, як пише український тижневик «Свобода» у США, Михайло Никифорук, голова Комітету дослідження Бабиного Яру. Він нагадав що «перед приходом німців до Києва з міста було евакуйовано 150 000 жидів, і сумнівно, що вони не забрали своїх дітей із собою». Роздмухуванню вогню голокосту у Бабиному Яру дуже прислужилися відомі прислужники жидо-більшовицького режиму в Москві — Ілля Еренбург, Василій Гроссман, Євгеній Євтушенко, Борис Полєвой, Анатолій Кузнєцов, а в Україні — Віталій Коротич, Іван Дзюба, Мирослав Попович, Юрій Щербак та багато інших. За це вони дістали відповідні винагороди, почесті та привілеї. Не варто аналізувати ставлення до проблеми знищення жидів у Бабиному Яру жидівських громадських організацій в Україні. Тут домінує беззастрежена апологетика. Що ж до Ізраїлю, то там значно складніше.

Наприклад, в авторитетному видавництві «Брейт Лохамей хагетот» у Тель-Авіві 1993 року було видано книжку «Катастрофа (ШОА) і рух опору», де у розділі «Остаточне вирішення жидівського питання» серед місць масового знищення жидів німцями під час Другої світової війни Бабин Яр у Києві навіть не згадується. Чому так сталося? Про це, очевидно, краще знають видавці, а нам не випадає плутатись у здогадках. Однак важко повірити, що це трапилося випадково, через недогляд. Можна припустити, що зарахування Бабиного Яру до місць жидівської «катастрофи» поставило б під сумнів увесь голокост, який у світі вже сприймається як новітній міф ізраїльських пророків.

Нині варте уваги ще одне питання: чи справді німці ненавиділи жидів лише за те, що вони жиди? Насправді все було значно складніше. Ще перед тим, як нацисти та сіоністи розпочали «остаточне вирішення жидівського питання», в Америці жидівський синедріон опрацював план остаточного знищення німецької нації і Німеччини. Його виклав Теодор Кауфман у своїй книжці «Німеччина повинна загинути», яка вийшла в світ 1941 року в Нью-Йорку. Він полягав у тому, що по завершенні війни кордони Німеччини повністю перекриють непроникною стіною (як це 1961 року зробив Микита Хрущов в НДР) щонайменше на три роки, далі здійснять цілковиту стерилізацію німців — чоловіків до 60 років, а жінок — до 45 років. За розрахунками автора книжки, остаточне вирішення «німецького питання» перетворилося б на доконаний факт за 50—60 років. Якби той план було реалізовано, то нині вже не лишилося б сліду ні від німців, ні від Німеччини. Здавалося б, той план мав викликати осуд і гнів усіх правозахисників. Насправді жидівська преса Америки друкувала схвальні рецензії і була в захваті від ідей книжки. Наприклад, «Нью-Йорк таймс» оцінила книжку як «план досягнення сталого миру між культурними націями», а «Вашингтон пост» назвала її «цікаво опрацьованою і стимулювальною теорією». Ця теорія стосувалася не лише німців, а й усіх, за означенням Маркса-Енгельса, «реакційних народів», до яких залучаються за потреби англійці, араби, українці, іракці, іранці, палестинці та багато інших «гоїв». Ось така справжня суть жидівського гуманізму та жидолібералізму з його гаслами: свобода, рівність і братерство. Плани Кауфмана не виняток. Схожі ідеї виголошували і пропагували багато авторів інших книжок, виданих раніше і пізніше згаданої. Можна сподіватися, що викладені Кауфманом думки допоможуть кожному українцеві, росіянові, білорусу, німцю й представникам інших націй збагнути складність проблеми міжнаціональних відносин і навіть розрізняти хитромудрі теорії і жорстоку практику втілення їх у життя, зокрема в Україні з її ярами.

Відколи міф про голокост луснув, мов мильна бульбашка, а з Бабиного Яру проросли паростки правди, світове жидівство не на жарт перелякалося. Потрібно було вирватися з пастки, в яку потрапили жидівські міфотворці з Бабиним Яром. З цією метою терміново залучили до справи «прогресивну» громадськість, науковців-теоретиків, режисерів-практиків і засоби масової інформації. Само собою зрозуміло, що до цієї компанії потрапили суворо відібрані «свої люди». 

«Стимулювальну теорію», очевидно, створено у найвищих структурах голокостизму. За її втілення в життя в Україні взялися Громадський комітет для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, Державний комітет у справах національностей та міграції, Державний комітет архівів України, Служба безпеки України, Національна бібліотека України імені В.Вернадського, Музей історії Києва, Український центр вивчення голокосту. Загальновідомо, хто перебуває на вершині політичної влади в Україні і хто очолює названі вище структури.

Зазвичай на такі проекти кидають грубі гроші — зрозуміло, не з власної кишені замовників, а вкрадені в українців. Редакційну раду цього проекту очолив колишній комсомольський і кучмівський функціонер Дмитро Табачник, а до її складу залучено також: Геннадія Боряка, Семена Глузмана, Івана Дзюбу, Фелікса Левітаса, Олександра Лисенка, Геннадія Москаля, Олексія Онищенка, Мирослава Поповича, Володимира Пристайка, Тамару Хоменко, Юрія Шаповала, Наталю Яковенко. Проект називається «Бабин Яр: людина, влада, історія. — Документи і матеріали у 5 книгах». 

Першу книгу обсягом майже 600 сторінок цього проекту видало у Києві видавництво «Зовнішторгвидав України» ще 2004 року. Зі словом до читачів звернувся колишній радянський дисидент Семен Глузман, а фахові вступні статті про Бабин Яр написали Тетяна Євстафєва та Віталій Нахманович. Книжка містить велику кількість документів, хронік, топо-графічних схем і фотографій, більша частина яких, майже 95%, пересічному читачеві була недоступною. Вона охоплює широке коло проблем і далеко виходить за межі питання «кого, за що і як розпинали». Хотіли того чи ні, але укладачі книжки заохотили допитливих читачів глибше зазирнути в історію подій, що відбулися у Бабиному Яру, спонукали до пошуку причинново-наслідкових зв’язків між ними. Зокрема це стосується Куренівської катастрофи 13 березня 1961 року, хижацького ставлення наших сучасників до ландшафтно-паркових територій Києва і їхньої забудови та господарського використання. Однак за зовні об’єктивного і неупередженого ставлення укладачів книжки до порушених питань все ж відчувається певний суб’єктивізм і тенденційність у викладені національних, ідеологічних, політичних аспектів проблем. Зокрема це стосується «міфу про масові поховання у Бабиному Яру жертв голодомору і сталінських репресій на початку 1930-х» (переклад з російської мій. — Г.М.). Чому б відверто не сказати, що жертвами голодомору були українці, а репресії здійснювали жидо-більшовицькі комісари, які звалювали свої злочини на сталінізм. Та найголовніше те, що Голодомор українців 1932—1933 рр. названо міфом. Радше це зроблено на замовлення світового жидівства, аби запобігти визнанню ООН голодоморів українців геноцидом української нації і врятувати її катів від справедливої кари.

Заслуговує на увагу і такий пасаж: «Огромный общественный интерес, существующий по отношению к проблеме Бабьего Яра, не только в бывшем СССР, но и во всем мире в течение десятилетий и вновь разгоревшийся в последние годы, побудил нас осуществить это издание на русском языке с тем, чтобы оно стало доступным широкому, в том числе и зарубежному читателю». Не ставлячи під сумнів добрі наміри укладачів, все ж хотілося б уточнити, хто ховається під маскою «широкого читателя». Чи, бува, не той кагал «русскоязычных», який після перемоги на парламентських виборах захопив практично всю повноту влади в Україні і намагається надати російській мові статусу поки що другої державної, а потім і єдиної державної. З іншого боку, можливо, це зроблено на вимогу «граждан Украины, США, Израиля, Германии», які обумовили свою «действенную помощь и моральную поддержку». Шкода, що не розкрито конкретно, в чому вона полягає і хто такі ці громадяни світу—жертовні благодійники. Можливо, це нащадки тих жидів, які в Німеччині не визнали німецької мови і витворили з неї свій суржик під назвою ідиш, а точніше — юдиш. Їх тоді не турбувало, чи визнає «широкий читатель» за кордоном їхній юдиш.

Не заглиблюватимемося в аналіз цього видання. Варто дочекатися виходу в світ наступних чотирьох книжок, де Бабин Яр має бути освячений «как символ еврейского национального движения». Очевидно, після завершення цього проекту буде започатковано «новий символ еврейского национального движения» — Дробицький Яр у Харкові, а потім ще десь. Цей процес пішов і, очевидно, триватиме доти, доки всі яри не перетворяться на такі символи. Україна багата на яри, тому роботи жидам вистачить. Проте їм варто було б поцікавитися, як до цих «символів» поставляться українці. Для певності треба іноді заглянути в минуле.

Тепер Бабин Яр із символу голокосту перетворюється на реальний об’єкт приватизації. За приватизацією українських ярів настала приватизація заводів, шахт, газогонів, нафтогонів, транспорту, зв’язку, шляхів сполучення, енергосистем, радіо, телебачення, друкованих засобів інформації, здоров’я, освіти, науки… і завершиться все це привласненням землі. Українці в цьому процесі відіграють роль пасивних спостерігачів. Коли чужинці, насамперед жиди, переберуть до своїх рук всі ресурси забезпечення життєдіяльності, вони встановлять свої правила гри і з допомогою «демократичних» виборів встановлять свою диктатуру.

Практично в Україні це вже реалізовано і лише сліпі та глухі не помічають цього. Нині господарями України стали окупанти-зайди, українці перетворюються на рабів, а українська нація може стати отарою овець без пастуха. На що українці сподіваються? Може, на кілька доларів, отриманих за землю? Марні надії. Жидівська фінансова олігархія невдовзі може вдатися до знецінення долара і випустить новий долар з курсом, наприклад, 1 до 100, тобто за сто старих доларів українець отримає один новий. А це означатиме реальну загрозу національній безпеці України. Світове жидівство тим часом з допомогою трьох китів влади — грошей, кадрів та інформації — підвищить власні шанси встановити свою владу над цілим світом. Такі його плани. А як буде насправді, багато чого залежить від українців та інших народів планети. Однак така загроза реальна.

Тим часом цього року наприкінці вересня до Києва з’їжджаються чільні жидівські хижаки з понад 60 країн світу під приводом пошанування пам’яті жертв жидівського голокосту в Бабиному Яру з нагоди 65-і річниці його початку. Це дійство нібито зініціював президент України за прикладом того, як це зробив 15 років тому його попередник Леонід Кравчук. Цікаво, на що воно перетвориться — на новий Майдан і національну-визвольну революцію українців чи на панахиду над ними. Пам’ятаймо: президент України закликав нас вчитися на наших перемогах. Доведемо словом і ділом, що ми зуміємо це зробити.

Григорій МУСІЄНКО,
професор філософії і політології 5 жовтня 2006 року

Джерело: http://holocaustrevisionism.blogspot.com/2013/01/blog-post_3966.html


Комментариев нет:

Отправить комментарий