01.02.13

Більшовицькі військові злочини та злочини проти людськості у Львові в 1941 році





Зранку 30.06 1941 року Українсько-Польське місто Львів було окуповано 1-ю Гірською Дивізією німецької 49 армії. Спротиву практично не було, тому що совіцькi частини вже покинули територію. Відділення розвідки частин 49 Армії доносили в перших звітах:
"Згідно з підрахунками майора Хайнца, командира батальону 800-го полка, тисячі звірськи вбитих людей були знайдені в тюрмax Львова. 1-й та 4-й Гірській Дивізії наказується знайти журналістів та фотографів для репортажу про ці звірства. Старший військовий суддя частин та офіцер зв'язку Іноземного Відділення при Верховній Команді 17 Армії були командировані до Львову для проведення детального розслідування." 
Німецьке розслідування тоді не почалося з Бюро, кількість жертв була такою великою, що три військових судді почали власне розслідування, не чекая на інструкції з Берліна: суддя Ганс Томфорде, 603 гарнізонного штабу, суддя Ерік Вілке, частин 49 армії та суддя Вілгелм Мьоллер з Високої Команди 17 армії.

Свідчення німецьких свідків


Буквально за декілька годин після того, як німецькі частини окупували Львів, 603 гарнізонний штаб вже прибув до міста та розпочав розслідування надзвичайних подій, яки передували вступ німецьких частин до міста. Після того, як стало відомо про масові вбивства, суддя Томфорде запросив свого медичного офіцера др. Георга Зелтцера супроводжувати його до бувшої тюрми ОГПУ, тюрми "Бригидки" та колишньої військової тюрми відомої як "Замарстінов". Він допросив декілька свідків та підготував попередній звіт того ж дня. 

Вілке, старший суддя частин 49 Армії, подав звіт 01.07/1941: "Дослідження тіл, що були знайдені в тюрмі ОГПУ показало, що жертви перед вбивством піддавалися тортурам.... Більшість жертв складають українці, решта - поляки. Свідки доповіли також, що два поранених німецьких пілота були передані в тюрму ОГПУ. Пілотський пояс та шолом були знайдені всередині тюрми. В ... одному з масових поховань також був знайдений шолом пілота Люфтваффе. Внаслідок цього треба розуміти, що німецькі пілоти знаходяться серед тіл які неможливо ідентіфікувати." Суддя Вілке знаходився в Львові до 6.07.1941 і опитав під присягою чисельних свідків, серед яких старший медичний офіцер др. Ріхард Екл, ветерінар др. Йозеф Брахетка та некомісований офіцер Курт Діттріх. 

Наступні свідки, між якими українські та польські вязні, що пережили знищення в тюрмі, були опитані суддею Мьоллером за спеціальним завданням Високої Команди 17 армії. 6.07.1941 Мьолер запротоколював покази д-ра Зелтцера, який супроводжував Томпфорде до тюрем 30.06.1941: 
"Тюрма "Бригідки "... ще горіла. Там я зустрів молодого українця, приблизно 24 років.... Він стверджував, що за добу до того, перед моментом, коли він мав бути страченим, йому вдалося збігти з камери номер 3, лівого крила. Він провів мене через пiдвал, перший та другий поверхи тюрми. Люди, які безперервно пробували прорватися через головний вхід плакали та ридали з проханням допомогти знайти їхних рідних, з якими вони ще спілкувалися два дня тому за допомогою перегукування з вулиці. Ми знайшли в перших чотирьох підвалах велику кількість трупів, верхній шар ще свіжих, але нижні вже почали розкладатися. В четвертому підвалі тіла були присипані тонким шаром піску. На першому підвір'ї ми знайшли декілька носилок з плямами крові. На одних носилках лежав труп чоловіка, який був вбитий пострілом в задній бік голови...  
Я наказав одразу очистити підвали і в наступні три дня 423 трупа були винесені на підвір'я для ідентіфікації. Среди трупів були хлопчики віком 10, 12 та 14 років, молоді жінки 18, 20 та 22 років, старики та старухи. Звідти я поїхав до бувшої тюрми ОГПУ.... Ми виламали двері, що вели до нижньої тюрми та одразу побачил 4 трупа біля початку сходів, серед них молода жінка віком приблизно 20 років, яка видимо була застрілена в останню мить; в першій великій кімнаті трупи були навалені приблизно до половини висоти кімнати... На підвір'ї було дві купи свіжої землі, з яких стирчали частини мертвих тіл. Збір трупів там було теж розпочато одразу та трупи були винесені на головне підвір'я... На другому підвір'ї тюрми ОГПУ я знайшов в однієй з ям шолом Люфтваффе та пояс від парашута...  
В військовій тюрмі в північній частині міста... сморід від розкладання був настільки сильний та було стільки крові під купами тіл, що ми були змушені надягати польські протигази, щоби зайти в підвал та провести розслідування. Молоді жінки, чоловіки, старухи були навалені шар за шаром від підлоги до стелі.... Третій та четвертий підвал були наповнені десь на три четвертих. Більше ніж 460 трупів було винесено з тих підвалів. Багато трупів носили сліди сильних тортурів, були з покаліченими руками та ногами, з слідами биття. Збір решти трупів було зупинено за наказом штаба: внаслідок спеки розкладання трупів йшло швидко, що не було ніякої можливості опознати практично голі трупи.  
В військовому госпіталі були знайдени трупи трьох пілотів Люфтваффе. Суддя Мьоллер наказав провести медично-юрідичну експертизу для визначення причин смерті. Патологоанатом 17 армії, др. Херберт Зігмунд зайнявся виконанням. Трупи інших чотирьох німецьких авіаторів були знайдені в тюрмі ОГПУ та також піддані судово-медичній експертизі. 3.07.1941 суддя Мьоллер запротоколював звіт др. Зігмунда, який засвідчив, що перші три війскових були застрілені прямо в госпітальному ліжку: " Тіло, що лежить з лівої сторони ліжка біля вікна, мало поверхневе поранення з правою сторони грудей, розміром з долоню моєї руки. Пораненню вже декілька днів і воно було нещодавно перебинтоване. Окрім того ще одне вогнестрільне поранення, нанесене кулею калібра 6.5 мм в череп, трохи вище лівого вуха; вихідне поранення приблизно один сантиметр діаметра в правій скроні, яка істотно пошкоджена... Тіло на середньому ліжку має зламану щелепу яка є професійно забинтована... дослідження показало ще одне свіже вогнестрільне поранення з лівого боку грудної клітини, чотири міліметра долі від соска, в області серця. Тіло на третьому ліжку біля стіни має велике поранення з внутрішньої сторони низа ноги... свіже вогнестрільне поранення такого ж калібру, як і ті, що були знайдені на інших трупах, було нанесено в праву сторону живота жертви, приблизно шість сантиметрів під діафрагмою.  
Дослідження тіл чотирьох інших пілотів показало, що вони не були поранені. Троє були вбиті пострілами в голову; четвертий не мав поранення голови, але тіло було в такому розкладеному стані, що аутопсія була неможливою". 
Офіцером відповідальним за збір тисяч тіл з тюрем і за організацію поховання був лейтенант Валтер Леммер. В звіті запротокольованим суддєю Мьоллером 7.07.1942 він показав: 
"Ввечері (1.07.1941) я поїхав до тюрми Бригідки та побачив, що велика кількість трупів вже була винесена з камер та покладена на підвір'ї. Мені здалося, що трупів було приблизно 200... Вночі я організував поховання ще 50 тіл. Тіла було відвезено на український цвінтар та поховані в братській могилі... наступного дня ще 300 тіл було поховано... Ае ще залишалася страшна кількість трупів в підвалі, які лежали шарами до самої стелі. 
Підлога підвалу була залита кровю. Було неможливо акуратно виносити тіла, бо вони були вже дуже розкладені, було неможливо заходити до підвалу без прилада з киснем. За наказом коменданта міста тіла були засипані хлорідом кальція, а виходи з підвалу замуровані цеглою. Я думаю, що в підвалі залишилося десь 1000 трупів, можливо, що були інші підвали, до яких ми не змогли добратися...  
Пізно ввечері 2.07.1941 я почав очищення тюрми НКВД... Я вважаю, що десь з 150 трупів лежало на підвір'ї... Там були також трупи в підвалі, які були засипані піском, я не знаю скільки... вхід був замурований за наказом коменданта міста. Тіла ... з підвір'я були відвезені для поховання на українському цвінтарі.  
Я не брав участі в очищенні тюрми "Замарстінов", але я чув, що підвали... також були набиті трупами... В п'ятницю, 4.07.1941 я поїхав до тюрми місцевого суду.... керівник тюрми свідчив про масове поховання на підвір'ї, я особисто бачив там закопану могилу розміром десь 4 на 6 метрів, керівник також інформував мене про велику кількість трупів, що залишилися в підвалах". 

Свідчення українських та польських свідків


Окрім запису свідчень ще багатьох німецьких офіцерів та лікарів, німецькі судді також заслухали багатьох українських та польських свідків. 4.07.1941 Йозеф Піліхієвіч, співпрцівник хірургичного відділення львівського госпіталя засвідчив перед суддею Мьоллером, що 22.06.1941 (початок ІІ Світової на території був СССР А.Г.)два поранених німецьких військовослужбовця були доставлені до госпіталя. 

29.06.1941 обидва були застрілені совіцькими комісарами Логіновим та Масловим. Голова відділення д-р. Чеслав Садлінскі показав 4.07.1941, що він лікував трьох поранених німецьких війскових з переламами кісток, потім він почув, що всі вони були вбиті комісарами. Медсестра Софія Григловна згадала, що вона принесла чай пораненим німцям і що два комісара вигнали її з кімнати і сказали, що поранені будуть розстріляни. Всі три свідка дали свідчення під присягою. 

5.07.1941 суддя Мьоллер допитав через перекладача українського вчителя Льва Федорука, який пережив масакр: 
"17 березня 1941 року мене було заарештовано в школі співробітниками НКВД... Розстріли в тюрмі почалися через два дня після початку війни... наступної ночі нас повели до камери для допитів, приблизно це було година, чи дві години ночі. За столом, покритим червоною тканиною сиділи троє, один з них був в формі старшого лейтенанта, інший був в цивільному і я впізнав в ньому тюремного прокурора, я погано бачив третього, бо кімната була освітлена свічами. Hа столі лежав список і кожний з арестантів повинний був назвати своє ім'я. Ці троє вирішували кого розстрілювати; моє ім'я було записано неправильно, тому мене відвели до камери-одиночки... Лише дванадцять осіб вижили, вісім чоловіків та чотири жінки." 
Інший українець, що залишився живий, Омелян Матла, свідчив судді Мьоллеру 6.07.1941: 
"7 серпня я був заарештований вдома членами НКВД, за звинуваченням в зв'язках з ОУН... на другий день після початку війни я помітив багато руху в тюрмі... біля пятої чи шостої години ранку двері моєї камери прочинилися та сімь НКВДістів зайшли всередину разом з директором тюрми... Хтось гукнув: "Ложісь, бляді!" Одразу почалась стрілянина. Дванадцять з нас були одразу вбиті, двоє важко поранені, в троїх не погодили. Я залишився живим тому, що один з вбитих впав прямо на мене... НКВДшніки ходили з камери в камеру і стріляли вязнів. Після того, як постріли припинилися, я встав... Раптом я почув, що вони повертаються, я поспіхов заліз знов під мертвого і намазав своє обличчя кровю... Вони знов зайшли в нашу камеру і вистрілили ще три раза. НКВДшніки ще ходили по камерах, коли я почув: "Бистро во двор, машини готови!". Я залишився лежати ще деякий час, бо боявся, що вони знов повернуться." 
8.07.1941 суддя Мьоллер заслухав українського вчителя Богдана Казанівського, який теж був заарештований за членство в ОУН. З допомогою перекладача Казанівський описав своє перебування в тюрмі "Бригідки ": 
"Вівторком, 24 червня 1941, НКВДісти на деякий час залишили тюрму, ми вирвались з камер та спробували втекти, але підвір'я було блоковане і ми не змогли вийти. Коли ми стояли на підвір'ї, по нас почали стріляти з кулеметів, багато хто був вбитий і було багато поранених, ми були змушені повернутися в тюрму.... НКВДісти повернулися і загнали нас до великої камери.... Наступними днями людей викликали і ми чули постріли та крики. З 99 залишилося в живих 22, мене теж викликали, але я не відповів. 28 червня ми чули багато пострілів... через деякий час ми дізналися, що люди зайшли до тюрми, щоби нас визволити. НКВД вже залишило тюрму. Я вважаю, що в Бригідках було біля 10.000 в'язнів, з яких тільки від 600 до 800 залишилися живими". 
7.07.1941 Йозефа Созяда, польська вдова, свідчила судді Мьоллеру: 
"В понеділок 30 червня 1941... я пішла до тюрми НКВД, бо я чула, що німці вже зайняли місто. Я одразу пішла на підвір'я, де я побачила багато трупів, троє чоловіків вже почорнілі, а одна жінка була повністю гола... через вікно... я побачила багато трупів, що були розрізані на столі... через інше вікно я побачила труп дівчинки, який висів на лампі, дівчинці на вигляд було років вісім, вона була гола та висіла на рушнику." 
Того ж дня польській архітектор Людвіг Пісарек засвідчив, що 29 червня 1941 року він пішов до тюрми НКВД шукати свого брата, якого заарештували в грудні 1940: 
"Росіяне вже залишили тюрму, хоча вони ще не евакуювалися зі Львова. Я зайшов до тюрми та зазирав в окремі камери, це були жахливі сцени: камери були набиті трупами, в великій кімнаті, розміром 10 на 5 метрів (50 м2 SZ) я бачив трупи, навалені приблизно до півтораметрової вишини". 
Також 7.07.1941 Іріна Лущ, українська домохозяйка свідчила, що вона пішла до тієї ж тюрми, шукати свою матір, "яка була заарештована три місяця тому за релігійні переконання: як дружина священника грікокатолицької церкви вона спитала парафіянина, чому той не ходить до церкви. Коли я зайшла до тюрми я одразу побачила мертвих людей в першій камері. Тіла були покалічені... Я бачила жінку з відрізаними грудями... В іншої жінки був розрізаний живіт, жінка була вагітна... Перед тим я вже була біля Замарстиновської тюрми, але змогла тільки зазирнути в кімнату з вулиці, я бачила, що кімната була наповнена вбитими до самої стелі". 

Після допиту чисельних інших поляків та українців німецькими суддями, Мьоллер 16.07.1941 склав звіт, який разом з орігиналами всіх слухань надіслав до Бюро з дослідження війскових злочинів (The Wehrmacht War Crimes Bureau). 

Відомості про львівські вбивства у зовшнішньому світі 


Бюро зібрало та оцінило інформацію з різних джерел та використало частину своїх документів про Львів, що приготувати перше працю про війну в Росії, “Військові злочини Совєцьких збройних сил” датованою листопадом 1941 року. Багато свідчень було використано також у білій книзі німецького міністерства зовнішніх справ під назвою “Більшовицькі військові злочини та злочини проти людськості”, копію котрої отримало британське міністерство зовнішніх справ через своє посольство в Швейцарії. 

Одна важлива не-німецька організація, що приймала участь у слідстві, була організація Українського червоного хреста. 7 липня 1941 року вона спрямувала прохання до німецького коменданта міста: 
“Понад 4000 трупів було знайдено в львівських в’язницях... неможливо описати умови, в яких тіла було знайдено... Повний страждання та страху за долю українців, що перебувають у тюрмах та концентраційних таборах в Совєцькому Союзі, Український червоний хрест просить, що цілий цивілізований світ було проінформовано через радіо про ці звірства. Ми особливо закликаємо швейцарський, шведський та голландський Червоні хрести застосувати заходи для захисту життя тих, котрі є в небезпеці, бо можливо їх ще можна врятувати.” 
Інформація також досягнула світ через польських довірених осіб та інших, наприклад, польського професора Olgierd Gorka, котрий подав з Швеції, що росіяни вбили біля 160 поляків в Бригідках перед тим, як евакуюватися. Ці та інші рапорти примусили британське бюро зовнішніх справ спрямувати ноту совєцькому міністру зовнішніх справ В'ячеславу Молотову, котрий, як і передбачалося, відкинув оскарження 12 липня 1941 року. Але лорд Frank Roberts, британський чиновник зовнішньої служби, що був пов’язаний з польсько-російськими стосунками протягом війни, згадав подання Gorka міністру зовнішніх справ польського уряду у вигнанні, Едварду Рачинському. Він відповів, що існує “малі сумніви, що польські та українські політичні в’язні у Львові були ліквідовані, як підозрювано”. 

Але тільки під час Нюрберзького трибуналу Львів було довго дискутовано на міжнародному рівні – і тоді увага була спрямована не на вбивства НКВД, описані вище, але на широких ліквідаціях, проведених СД та СС. В Нюрнберзькому оскарженні сказано: “у Львівському регіоні та у місті Львів німці винищили біля 700000 совєцьких людей, включаючи 70 осіб з мистецьких, наукових та технологічних кіл”. 15 лютого 1946 року совєцький прокурор Смірнов послався на документ “Надзвичайна комісія по злочинах, вчинених німцями на території Львівського регіону”. Згідно цього документу, ще перед тим, як німці захопили Львів, відділи гестапо готували список найбільш відомих представників інтелігенції, котрих планувалося знищити. Він оскаржував, що масові арешти та екзекуції почалися негайно після захоплення Львова. 

Німецькі документи СД представлені оскарженням на головному процесі та пізніше на американському процесі генерала СС Otto Ohlendorf (Nuremburg Trial No. 9) показали, що громадське населення та СД приймало участь у насильстві, напр. СД документ датований 31 липня 1941 року подає, що “населення захопило десь біля 1000 євреїв та відвело їх до тюрми, зайнятої Wehrmacht.” Цей документ далі продовжує: 
“Львівські тюрми були повні трупів вбитих українців... десь від 3000 до 4000. Надійна інформація також подає, що десь 20000 українців, 80% яких належить до інтелігенції, були депортовані всередину Росії. Подібні речі спостерігалися в сусідніх містах, напр. Добромилі, Самборі та околицях...”. 
Erwin Schulz, керуючий дивізією СС Einsatzgruppe C, котра прийшла до Львова на початку липня 1941 року подає для суду над Ohlendorf, датованою 26 травня 1947 року: “Я бачив тисячі вбитих людей та жахливі пошкодження тіл у Львові. Я відчував огидний запах трупів, що розкладаються, котрий висів над містом, та бачив багато плачучих жінок, чоловіків та дітей, що розшукували своїх рідних.” Otto Rasch, керуючий SS Einsatzgruppe C, подає, що це були офіційні представники-євреї та цивільні, котрі відповідали за вбивства політичних в’язнів, тому видав своїм Sonderkommandos наказ від Гітлера, щоб карати винних та головних підозрюваних. 

В свідченні для Нюрнберзького захисту, проте, старші німецькі офіцери, котрі були у Львові незабаром після захоплення міста, підтвердили документи СД та СС про тіла, котрі було знайдено в тюрмах та реакцію місцевого населення, але також свідчили, що німецька військова влада видала накази, щоб запобігти насильству проти єврейського населення. 

Генерал Max Winkler: 
"Я пам’ятаю (відомості) про десь 4000 трупів... Як реакція на ці вбивства, українське населення відразу почало витягати євреїв з їх домів та знущатися над ними на вулицях... Тимчасовий комендант Львова полковник 49 Army Corps Fingergerst припинив ці насильства видавши накази німецькому війську та пославши спеціальні патрулі на вулиці.” 
Генерал Egbert Picker:
"На подвір’ї тюрми я бачив ряди трупів, покладені один біля одного, багато з них з неймовірними каліцтвами... Я також бачив на малому подвір’ї біля 15 трупів, як виглядало, євреїв, що були вбиті в помсті місцевими цивільними з нарукавними пов’язками, і в одному випадку вони були побиті палицею... Генерал Kubler ... сказав мені, що він наказав такі прояви насильства цивільним населенням проти єврейського населення, негайно припинити.” 
Генерал Hans Kreppel:
"В перші години після окупації Львова я особисто бачив сотні трупів українців... Я також пам’ятаю наказ 49 Army Corps, що забороняв українському населенню переслідувати євреїв.” 
Подібні свідчення були представлені як докази захисниками на суді польового маршала von Manstein (1949) в Hamburg. 

Повоєнні розслідування


В 1954 році американська палата представників створила Вибраний комітет щодо комуністичної агресії під головуванням конгресмена Charles Kersten з Wisconsin. Під час слухання в Мюнхені, Нью Йорку та Чікаго, сотні свідків свідчили про різні теми, включаючи систематичне вбивство політичних в’язнів НКВД. Доповідь комітету подає наступне: 
В кожному місті Західної України в перші дні війни НКВД та його агенти вбили всіх політичних в’язнів, крім декількох, котрі чудом врятувалися. Одна з них, Валентина Нагірняк, котра була пов’язана з театром в Рівному, подає яскравий спогад про її втечу. Вона знаходилася в камері з сімома іншими жінками... Група вбивць ввійшла до камери та почала стріляти з автоматичної зброї аж поки всі не попадали. Всі крім трьох були мертві. Трохи пізніше чоловік ввійшов до камери та заколов штиком тих трьох, що залишилися живими, але пані Нагірняк не була смертельно поранена, хоча вона й отримала шість куль та два поранення багнетом. Це ж відбувалося як німецька армія входила до Східної України. Тут комуністи мали більше часу, ніж на заході, але навіть у Винниці було знайдено біля 700 тіл біля залізничної станції. В Харкові одна з головних тюрем була замкнена і підпалена, в той час, як НКВД столо на варті, щоб не прийшла ніяка допомога, доти, поки середина була спалена і всі в’язні мертві. 
Подібні свідчення були подані українськими свідками, котрі свідчили перед комітетом, включаючи Богдана Казанівського, свідчення котрого були записані німцями в липні 1941 року. 

Львівська справа отримала нову увагу восени 1959 року, коли совєцька преса розпочала масовану кампанію дезінформації проти міністра Західної Німеччини в кабінеті Аденауера. Theodor Oberlander, був оскаржений в участі у вбивствах СС. 5 вересня 1959 року газета Радянська Україна писала: “Вісімнадцять років тому фашисти вчинили жахливих злочин у Львові в ночі 29-30 червня 1941 року. Гітлерівці арештували на основі заготовлених списків сотні комуністів, комсомольців та безпартійних і вбили їх брутально на подвір’ї Замарстинівської тюрми.” Ці оскарження були підхоплені західною пресою та примусили Oberlander'a відійти. Слідство, проведене прокурорським офісом дистрикту в Бонні, цілковито його виправдало. 

В тому ж часі була встановлена міжнародна комісія в Hague, Нідерландах, щоб провести незалежні розслідування. Членами були колишні чотири антигітлерівські активісти, норвезький юрист Hans Cappelen, колишній датський міністр зовнішніх справ та президент датського парламенту Ole Bjorn Kraft, голандський соціаліст Karel van Staal, бельгійський професор юриспруденції Flor Peeters, та швейцарський юрист та член парламенту Kurt Scoch. Після допиту кілької українських свідків між листопадом 1959 та березнем 1960 року, комісія зробила висновок, що “після чотирьох місяців розпитувань та оцінок 232 свідчень свідків усіх пов’язаних сторін, може бути встановлено, що оскарження проти батальйону Nachtigall ат проти тодішнього лейтенанта, а теперішнього федерального міністра Oberlander, не мають жодних фактичних підстав”. 

Широка журналістська та історична активність українців у діаспорі ще більше підтверджує результати розслідування, проведені Бюро військових злочинів в 1941 році. Дослідження Романа Ільницького засуджує обидва вбивства проведені в Україні у Львові, і СС і НКВД. Збірка документів щодо російського колоніалізму України присвячує цілий розділ ліквідації українських політичних в’язнів енкаведистами не лише у Львові, але також у Винниці, Золочеві та кількох інших місцевостях. Розділ відтворює численні документи українських очевидців, що проживають в США, Канаді та Федеральній Республіці Німеччині. 

Український журналіст та автор Борис Левицький писав в 1960 році: “Відповідальність совєцької влади за вбивства вчинені у львівських в’язницях, та також вбивства у інших тюрмах в Галичині та в Україні, є явна та вражаюча. Приймається, що в совєцьких колах були агітатори, котрі перекидали провину на німецьку армію та на гестапо. Відомо, що розстріл в’язнів відбувався навіть в Києві. Польське посольство в Москві пізніше отримало рапорт про специфічні випадки, в яких польські урядовці були вбиті в київських тюрмах. А щодо вбивств у Львові, то ціле населення міста та околиць знало, що сталося протягом тих трагічних днів у червні.” 

Подальші розслідування


Час від часу з’являються статті в пресі, що нові масові поховання “відкрито” в Совєцькому Союзі. І знову і знову звертаються до львівських вбивств. І знову є тенденція навіть у західній пресі довіряти совєцькій пропаганді та приймати, що німці може й справді вбили українських політичних в’язнів у Бригідках, Замарстинові та тюрмах ОГПУ. Звичайно, німці були здатні вчинити такі вбивства, але у цьому випадку докази беззаперечно доводять, що це були не вони. 

Тому, що постійно політично зловживають львівськими вбивствами, є важливо знайти якнайбільше свідків та очевидців. Лише один німецький суддя Wilhelm Muller, та чотири українські свідки вдалося розшукати та опитати. 20 серпння 1976 року суддя Muller, подав: 
“Копії свідчень свідків про події у Львові, котрі є перед мною, описують факти так, як я їх пам’ятаю... Розслідування було проведено без жодного впливу чи тиску з будь-якої сторони”.
В грудні 1976 року та в грудні 1977 року автор відвідав українського свідка Богдана Казанівського в його домі у Філадельфії. Він підтвердив та розширив свою версію подій, як їх було описано в його свідченні в 1941 році та під час конгресового слухання в 1954 році. Лео Федорук, ще один український свідок, котрий свідчив судді Wilhelm Muller, також подав свою розповідь у Філадельфії в 1977 році, так само, як і Марія Струтинська, котру не допитували німці в 1941 році, але котра свідчила перед міжнародною комісією в Гаазі в 1960 році. Пані Струтинська, вдова львівської жертви, журналіста Михайла Струтинського, ствердила: 
“Коли Wehrmacht ввійшов до Львова, всі в’язниці були повні вбитих в’язнів... було два великі масові поховання, покриті землею – то тут, то там лікоть, чи нога стирчали... Коли большевики покинули місто, вони підпалили Бригідки і німці мусіли організували спеціальну робочу групу, що витратила вихідні, витягаючи обгорілі тіла”. 
Також наступний свідок, що свідчив перед міжнародною комісією, пані А.К., що 1 квітня 1977 року згадала наступне: 
Восени 1940 року я була заарештована НКВД у Львові, бо належала до ОУН. Мене утримували в Замарстинівській тюрмі... аж до початку червня 1941 року. Тоді мене переправили до тюрми Бригідки, бо я була хвора і мене нібито мали госпіталізувати... Але замість того... мене вкинули до карцеру... Коли німецько-совєцька війна розпочалася 22 червня 1941 року, мене було утримувано в карцері, котрий тріщав від набитих жінок-в’язнів. Час від часу охоронці.. викликали окреми в’язнів чи малі групи, котрі мали вийти в коридор зі всіма їх речами. Так викликали людей від вівторка до п’ятниці... В ранішні години суботи стало чути голоси інших в’язнів з вищих поверхів... Тоді ми зрозуміли, що жодних охоронців у тюрмі вже не було, отже в’язні розбили двері і вибігли в коридор... Я пішла до Замарстинівської тюрми, і по дорозі зустріла ще одну жінку, з котрою перебувала в тюрмі... вона мені сказала, що інша замарстинівська ув’язнена передала, що мій брат був там вбитий... Я пішла знайти його тіло. Коли прийшла, то побачила багато людей, що стояли біля воріт... Тіла були розкладені в чотири ряди. Я нарахувала 40 тіл, між ними 13 жінок. Я змогла впізнати трьох з них, з якими я перебувала в одній камері... Я побачила, що багато трупів мали перебиті кості. Між чоловічими трупами я не знайшла мого брата, можливо тому, що я не знала в якому він був одязі. Я запитала, чи є ще тіла в тюрмі і отримала ствердну відповідь. Мені сказали, проте, що решта тіл... неможливо розпізнати, бо вони сильно розпалися.
Звичайно, всі ці свідчення повинні бути уважно порівняні зі свідченнями інших, щоб виявити можливі помилки чи перебільшення; це принцип повинен бути застосовано і щодо інших свідчень жертв злочину. Але, якщо історик бажає вивчити реальність вбивств та переслідувань, є важливим ідентифікувати та допитати жертв. Без сумніву, жертви можуть краще згадати події, ніж ті, хто їх вчинили, яким краще мовчати, чи, ще краще, забути.

Масові вбивства політичних в’язнів НКВД у Львові є далі змішані з антиєврейськими погромами місцевим населенням та з ліквидаціями, здійсненими СД. Чітке розділення мусить бути здійснене між цими трьома фазами вбивств. Щодо першої фази, то Бюро військових злочинів докладно підтвердило свідчення представлені захистом під час Нюрнберзького трибуналу та наступними розшуками Конгресу США та міжнародної комісії в Гаазі. Інші дві фази, щодо яких Бюро не надає жодної інформації, були добре задокументовані під час чисельних процесів над військовими злочинами. 

Взято з: 

Chapter 20, with the footnotes removed, of Alfred M. de Zayas, The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939-1945, University of Nebraska Press, Lincoln and London, 1979, pp. 214-227. 

Information on the author provided on the back cover of the book is as follows: 
Alfred M. de Zayas is an American lawyer and graduate of the Harvard Law School. A former Fulbright scholar, he holds a Ph.D. in history from the University of Gottingen in West Germany. His works include Nemesis at Potsdam: The Expulsion of the Germans from the East, also available as a Bison Book.


Західноукраїнська трагедія 1941 року



Комментариев нет:

Отправить комментарий