08.02.06

Західноукраїнська трагедія 1941 року

Свідчення з III розділу із збірника «Західноукраїнська трагедія 1941»

Документи: 1-11, 12-1415-1819-2160-63

ЛЬВІВСЬКІ ТЮРМИ

Тюрми на вул. Лонцького, „Бриґідки“, на Замарстинові, на вул. Яховича т. ін.

№ 1

У ЛЬВІВСЬКИХ ТЮРМАХ НКВД


5 липня 1941 р.
Ні людською мовою, ні письмом, ніхто не в силі зобразити тих страхіть і тортур, що перетерпіли загинувші многочисленні жертви большевицького НКВД. Це можна тільки пережити, це треба було бачити. Точного числа і прізвищ закатованих жертв ще не знаємо. Поки що подаємо тільки перші, на швидку руку зібрані, відомості про тих, хто загинув у казематах львівських тюрем НКВД.
В тюрмі при вул. Сапіги і Лонцького знайдено в келіях стоси кількасот постріляних і змасакрованих трупів мужчин, жінок і дітей. Малу частину з них родини розпізнали і поховали, решту поховано у збірних могилах, тіла були вже так розложені, що годі їх було вже розпізнати. Ці жертви люди оглядали вже в суботу 29 і в неділю 30 червня, тобто ще перед приходом німецької армії, коли через Львів проходили вже нечисленні останні частини совєтської армії, і коли львов’яни порозбивали тюрми. Крім цього, на подвір’ї тюрми при вул. Лонцького і Сапіги були закопані на великому просторі трупи, число їх невідоме.
В тюрмі при вул. Замарстинівській добули 36 трупів, а решта, біля 600, як ствердила комісія, лежать ще у пивницях, верствою, висотою до 2-ох метрів. Тіла в такому стані розкладу, що їх не можна вже повитягати, тому комісія казала їх там замурувати.
В тюрмі „Бриґідки“ при вул. Казимирівській кількість трупів невідома. Тільки на подвір’ї земля свіжо зрушена на великому просторі, де теж, мабуть, лежать маси трупів.
Велику кількість людей розстріляно на Повиставовій площі. Шофер, який впродовж цілої ночі возив туди з Бригідок в’язнів, подав, що там вбито понад триста людей. Повідомляють теж про розстріли в Білогорському лісі.
Нижче подається низка імен, розстріляних енкаведистами у Львові людей, родини яких відшукали між убитими своїх родичів і про смерть яких появилися клепсидри на мурах Львова:
1) Юрій Шухевич, відомий співак (тенор) зі Львова, загинув 27 червня 1941 року; 2) Василь Бень, літ 55, підполковник армії УНР, директор школи ім. Шашкевича, арештований 26 червня ц. р. і цього ж дня розстріляний; 3) Григорій Кухар, магістер прав, літ 29, б. ревізор РСУК, головний бухгалтер Медінституту; 4) Євстахій Струк, 32 роки, б. пластун, директор Медінституту; 5) Михайло Лизунець, 43 років, стрілець УСС, старшина УГА, бухгалтер Медінституту; 6) інж. Василь Геник-Березовський, науковий працівник етнографічного інституту; 7) м-р Данило Костецький, 35 років; 8) Орест Фільварків, член ОУН; 9) студ. мед. Іван Савка, 25 років; 10) Ольга Балицька, 26 років, урядничка; 11) Теодор Мацько, студ. мед.; 12) Степан Масний, студ. мед., 19 років.
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941.— № 1.— 5 лип.
Опубл: Західня Україна під большевиками. Збірник / За редакцією Мілени Рудницької.— Нью Йорк: Вид-во НТШ, 1958.— С. 477—479; Літопис нескореної України...— С. 35—36.

 

№ 2

УКРАЇНСЬКІ ГЕКАТОМБИ. ЗАГИНУЛИ В ТЮРМАХ НКВД


8 липня 1941 р.
На мурах Львова появилися клепсидри таких жертв жорстоких рук енкаведистів:
д-р Богдан Чайковський, син відомого письменника Андрія Чайковського, адвокат в Сокалі, громадський діяч, в останньому часі — співпрацівник етнографічного музею Академії Наук;
Лонгин Сторожук, нар. 1912 р., б. студент теології, урядовець, родом з Білобожниці, пов. Чортків;
інж. Іван Свірський, згинув від ручної гранати, яку кинув на нього червоноармієць проїзджаючого відділу, коли вихилив голову з брами кам’яниці при вул. Сикстуській.
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941.— № 2.— 8 лип.
Опубл: Західня Україна під большевиками...— С. 480; Літопис нескореної України...— С. 36—37.

 

№ 3

ЩЕ ПРО УКРАЇНСЬКІ ГЕКАТОМБИ У ЛЬВОВІ. КІЛЬКА СЛІВ ПРО МІСЦЯ МАСАКРИ НЕЩАСНИХ В’ЯЗНІВ


11 липня 1941 р.
Скільки невинних людей закатували нелюди з НКВД у Львові за час від 22 до 29 червня ц. р., себто за перший тиждень війни? Скільки нових жертв зложив український Львів на жертівнику Батьківщини і — невже це останні українські жертви нашого багатостраждального княжого города?
В тюрмі при вул. Лонцького — Сапіги закатовано на смерть кілька сотень нашого цвіту. Тільки кільканадцять помасакрованих жертв розпізнала рідня і похоронила на свій кошт в окремих могилах. Решту — цілі сотні, що після стягнення з келій і викопання з трьох великих ям на подвір’ю були зложені впродовж вівтірка (1. VII) і середи (2. VII) довгими рядами на цілому городі тюрми для оглядин — похоронено у збірних могилах на Янівському цвинтарі (на початку цвинтаря від дороги від головного входу ліворуч). Це були в більшости люди з-поза Львова. Годі устійнити навіть у приближенні число постріляних озвірілими енкаведистами в’язнів у Бригідках. Знаємо, що частина їх, головно жінки, спаслася втечею у хвилині, коли сторожа поховалася перед німецькими бомбами до пивниць і в’язні встигли виломити двері та випустили один більший гурт арештованих на волю. Жінки, що були на переді, добігли щасливо до брами і їм повелося втекти; коли ж уже добігли до брами мужчини, на них посипався град куль проїжджаючих відділів червоноармійців, які завертали в’язнів назад. Арештованих завернули з подвір’я до келій і хто з них не згинув на подвір’ю чи в коридорах, тих постріляли в келіях та підвалах. Після того масакра нещасних запроторених у величезній тюрмі при вул. Казимирівській продовжалася ще довго так, що всіх замучених там на смерть українців можна теж сміливо рахувати на цілі тисячі.
В найгіршому стані були жертви большевицького садизму в тюрмі при вул. Замарстинівській. Там (як зрештою і в тюрмах при вул. Сапіги—Лонцького та в Бригідках) розходився такий сопух від розложених по підвалах і пивницях тіл, що населенню сумежних вулиць грозила поважна небезпека — морової зарази. Аджеж у днях 30.VI і 1—3.VII десятки тисяч львів’ян і німецьких вояків, що були в околицях згаданих трьох тюрем, особливо ж в околиці тюрми на Замарстинові, не могли спокійно зробити кроку вперед: повітря від розложених трупів було таким дошкульним, що всі з хусточками при носі поспішали чимскоріш і як найдалі від тих місць. Лікарсько-санітарна комісія з німців та українців, що оглядала підвали в Замарстинові в масках, відповідних чоботах та спеціяльній одежі, переконалася, що тіла помасакрованих у пивницях в такому розкладі, що їх повитягати вже неможливо (витягнено всього 36 тіл). Решту — яких 600 трупів — так і залишено по підвалах, при чому замуровано щільно всі вікна, двері і виходи.
Поза цими трьома місцями масакри нещасних в’язнів багато їх розстріляно на б. Повиставовій площі (добре знайомий нам шофер подає число вивезених туди впродовж одної ночі в’язнів з Бригідок і там розстріляних та вкинених до вже готової могили на яких триста). Крім цього, говорять про розстріли якихось людей у Білогорському лісі, на мурах Львова є клепсидра абсольвента IV. гімназії Плашинського, застріленого енкаведистами в кошарах б. 5 ПАЦ, і т. д. і т. д.
А оскільки найневинніших у світі людей (як ось інж. Іван Свірський) повбивали вистрашені дикуни-червоноармійці з ріжних родів зброї, проїжджаючи містом повних сім днів та стріляючи кожну стрічну людину, кожного, хто вихилив голову з брами чи з вікна, наче горобців!..
Всі дані, факти й цифри, які тільки можемо зібрати про мучеництво українського народу в цих переломових часах, треба публікувати й реєструвати для історії. Нехай не пропадає марно українська кривава слава!
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941.— № 5.— 11 лип.
Опубл: Західня Україна під большевиками...— С. 481—482; Літопис нескореної України...— С. 42—43.

 

№ 4

ЯК МАСАКРУВАЛИ В’ЯЗНІВ У ТЮРМІ ПРИ ВУЛ. ЛОНЦЬКОГО


12 липня 1941 р.
Селянин з Жовківщини, що чудом спасся від смерти з тюрми при вул. Сапіги—Лонцького, оповідає: „Я сидів уже три місяці в тюрмі при вул. Сапіги—Лонцького, в келії на II поверсі. Всіх нас було там в останньому часі 8, самі українці: селяни, робітники й інтелігенти. В понеділок, 23 червня ц. р., біля 6-ї год. попол. (7 год. нім. часу), приказали нам негайно зійти вниз з речами. Я і мої товариші з камери опинились у келії в партері, де всіх нас було точно 20 (в’язні з трьох горішніх камер). Також до інших камер у партері стягнули всіх в’язнів з обох горішніх поверхів.
Нараз двері нашої камери отворились, і в них появилися з револьверами в руках сам начальник тюрми при Лонцького, прізвища якого не знаю, і 3 сторожі-енкаведисти. Начальник крикнув до нас: „Ложісь“ і став стріляти негайно по нас усіх, а за ним і згадані енкаведисти. Один з них, здається, спочатку не стріляв, бо начальник крикнув до нього: „Стрєляй с... сіноф, чево стоїш?“ Я впав відрухово один з перших на долівку, на мене повалились тіла моїх постріляних товаришів. Деякі з них не погинули відразу; але ще мучились; більшість пострілена кількома кулями, померла на місці.
Потім начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер на партері і постріляли людей так само, як у нас. Я не був навіть ранений і не стратив ні на хвилину притомности: я обмазав собі все лице кров’ю, що спливала з голови постріленого тов. Маркуся, який упав на мене і, вже вмираючи, мазав мене сам власною кров’ю, аби я міг урятуватись. За якийсь час енкаведисти вернулися знову до нас і віддали ще кілька стрілів до тих нещасних, що рухалися або давали ознаки життя. Потім — все затихло.
За якої пів години я дуже обережно піднявся і розглянувся по коридорі й сумежних камерах: всюди там лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси, а нікого з енкаведистів не було. Я пробував сховатися спершу на горі, на стриху, але там було замкнено. Тоді я, ввесь скривавлений, але цілий, перебіг одним махом подвір’я і сховався в густих кущах, що ростуть там від вул. Томіцького. Я пробував спуститись на ту вулицю, але по ній ходила весь час сторожа з енкаведистів і я чекав до ночі.
Вночі я також не міг з тих кущів утекти, бо коли тільки обережно виглянув на вулицю, все бачив сторожу. Зрештою я чув і її кроки. Тої пам’ятної для мене ночі бачив я з кущів також, як енкаведисти закопували помасакровані тіла у спеціяльно на ту ціль викопаній ними могилі зараз при вході до тюрми від вул. Лонцького, попри сам мур в’язниці. Деяких, що ще, видно, давали ознаки життя, добивали.
В кущах пересидів я у смертельній тривозі цілу ніч. Я трохи обчистився від крови та обмив лице землею і власною сечею. Була може 4 година рано, як сторожа (пост) пішла на подвір’я: я скористав з тої хвилини, скочив на ринву сусіднього дому, спустився по ній бистро на діл і пішов криваючи попід доми (я звихнув ногу) до недалекого помешкання свого знайомого.
Так я урятувався чудом — один на кілька сот людей — від певної смерти.
Сам я — голова читальні „Просвіти“ і працював також в інших установах свого села. Мене знає багато людей в Жовківщині. Як прийду трохи більше до себе, опишу сам докладно свій побут у тюрмі і всі останні страшні переживання“.
Хто ще згинув у тюрмі при вул. Сапіги—Лонцького?
Наш співрозмовець, селянин з Жовківщини, подав нам прізвища постріляних в’язнів з його камери, що їх тіла лежали на ньому або поруч нього. Це згаданий вже 1) Маркусь, родом зі Самбора, що був шофером у Львові; 2) Василь Климчук, господар з Поздимира, пов. Сокаль; 3) Михальчук, інтелігент з Мервич, пов. Львів; 4) Юрко Брей і 5) його товариш — оба селяни з Вороцова, пов. Львів (Товариш Брей був низького росту, лице кругле з веснянками); 6) селянський хлопець Гнатович, літ коло 20, з села Парипси, одинак; був сторожем у банку в Немирові; 7) робітник (технік) з ЕКО при вул. Потоцького, 56, якого привели з війська і він погиб у військовому однострою червоноармійця. Літ мав к. 30, був середнього росту, доволі грубий, здоровий, чорнявий.
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941.— № 6.— 12 лип.
Опубл: Літопис нескореної України...— С. 47—48.

 

№ 5

УКРАЇНСЬКІ ГЕКАТОМБИ


15 липня 1941 р.
На мурах міста Львова появилися ще такі клепсидри українців, закатованих у львівських тюрмах:
Євстахій Василь Фостяк, б. підстаршина УГА, літ 48, розстріляний 28 червня ц. р.
Михайло Верхола, літ 37 (клепсидра від жінки і дітей).
Степан Маркусь та Іван Маркусь, обидва закатовані 23 червня ц. р.
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941.— № 8.— 15 лип.
Опубл: Літопис нескореної України...— С. 51

 

№ 6

УКРАЇНСЬКІ ГЕКАТОМБИ


20 липня 1941 р.
На мурах міста появилися ще такі клепсидри:
Інж. Дмитро Михальчук, родом з Мервич, повіт Львів, літ 32, член ОУН, розстріляний 23 червня в тюрмі при вул. Лонцького.
Роман Щур, службовець фабрики батерій „Еко“ у Львові, розстріляний 23 червня в тюрмі при вул. Лонцького. Панахида за його душу відбудеться в неділю, 20 ц. м. в год. 12.45 в церкві св. Юра.
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941— № 13.— 20 лип.
Опубл: Літопис нескореної України...— С. 64.

 

№ 7

УКРАЇНСЬКІ ГЕКАТОМБИ


26 липня 1941 р.
На мурах м. Львова появилися ще клепсидри таких закатованих НКВД українців:
Осип Курилко, довголітній службовець Центросоюзу і громадський діяч Львова, перший кооперативний організатор Станіславівщини і Борщівщини, арештований 21 грудня 1940 р. у Львові, закатований 23 червня ц. р. в тюрмі при вул. Сапіги—Лонцького. Поминальне Богослуження за душу покійного відправлено заходом дружини і сина в суботу 26 ц. м. в катедральному храмі св. Юрія в год. 7 рано.
Катерина Сопотух, літ 18, з села Оглядів біля Лопатина, арештована в липні 1940 р. і засуджена на 5 літ, вийшла з Бригідок 28 червня ц. р. Перевезена з шпиталю при вул. Гловінського на вул. Театинську, ч. 1, померла 20 ц. м. Похорони відбулися 22 ц. м. на Янівському цвинтарі.
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941.— № 18.— 26 лип.
Опубл: Літопис нескореної України...— С. 76

 

№ 8

СПОГАДИ Iвана КIНДРАТА,


народження 1923 р., доктор медицини, Рочестер — США
У червнi 1941 року я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi.
29 червня наблизилися вiйська Вермахту, у мiстi була панiка й безлад. Залишалися вiйська окремого призначення НКВД. Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат. Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру — ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах.
З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв — мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20—35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало жiнок. На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятимим статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах — двi монашки, з тими органами в ротi.
Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi — голi чи майже голi, iншi — в порядному вуличному одягу. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований.
З центрального примiщення, затопленого калюжами кровi, вели два коридори. Я подався направо, в надiї вiдшукати живих.
Перша камера: на вбитому в стiну гаку повiшений на шнурi чоловiк у вiйськових штанях i чоботах. Його рiст вищий за той гак. На стiнi вишкрябаний напис: „Да здравствует свободная Россия“. Жертва — майор радянської авiацiї.
До однiєї з наступних камер тяжко було пiдступитися. По той бiк дверей — кiльканадцять тiл, притулених обличчями до щiлини дверей. Догоряли залишки отруйного газу — запах тухлих яєць.
У наступнiй камерi — двi дуже молодi i навiть по смертi вродливi жiнки, задушенi, iз шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят iз розтрощеними черепами. На одвiрку — свiжi плями розлитого мозку.
Ще один вияв звiрства — повiдтинанi пальцi, знята пасами шкiра на спинах. Накручували шкiру на патик поступово, з дня у день. Закiнчували один пас — починали другий. Ретельно надрiзали скальпелем, стерилiзуючи попереднi мiсця, щоб катований не помер передчасно. Слiдчим НКВД потрiбнi були зiзнання „ворогiв народу“ для леґальної лiквiдацiї, на догоду вищим органам.
Коридор безконечно довгий, кiмнат так багато. Потрапляю у бiльше примiщення, iз столом посерединi. На столi прив’язаний оголений чоловiк з неймовiрно скорченим обличчям. Тiло вкрите скляним ковпаком. На животi рани з дивними дiрами. Нараз з дiр вилазять один за одним кiлька щурiв. Це — один з багатьох видiв тортур енкаведистiв. Пiд ковпак до живого в’язня запускали голодних щурiв.
Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих.
У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв, розп’ятих священникiв i монашок у головному примiщеннi. До камер вже несила вертатися.
За тиждень мої фотокартки з’явилися у „Кракiвських Вiстях“, та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули. Пiзнiше, в 1943 роцi, я закопав цi фотографії на городi коло рiдної хати.
Спогади переданi „МЕМОРІАЛУ“ у 1991 р.
Поклик сумління.— Львів.— 1991.— № 41.

 

№ 9

УКРАЇНСЬКІ ГЕКАТОМБИ


9 липня 1941 р.
О. д-р Микола Конрад, професор Богословської Академії у Львові, завідуючий парохією Страдче коло Янова, убитий 26 червня ц. р. в часі, коли вертався від хворої жінки, яку сповідав. Вбили його разом з дяком Володимиром Приймою. Тіла знайшли 3 липня у лісі „Бірок“.
Михайло Козланюк, вбитий у в’язниці при вул. Казимирівській, 34 (від сторони Яховича) енкаведистами вночі з 27 на 28 червня 1941 р. Був арештований в січні 1940 р., по кількох днях випустили його під умовою, що буде щодня зголошуватися. Він довший час укривався, аж 15 вересня 1940 р. його арештували вдруге. Залишив дружину і 12-літню дитину.
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941.— № 3.— 9 лип.
Опубл: Літопис нескореної України...— С. 39.

 

№ 10

УКРАЇНСЬКІ ГЕКАТОМБИ


22 липня 1941 р.
На мурах Львова появилася клепсидра ще таких закатованих у львівських в’язницях неповинних українських в’язнів:
Стефанія Дулеба, літ 18, Марія Ярема, літ 19, Текля Бідула, літ 20, всі з села Лапшина, пов. Бережани, закатовані в Замарстинівській тюрмі 26 червня ц. р. Поминальне богослуження за них відправлено в понеділок 21 ц. м. в церкві оо. Редемптористів при вул. Зибликевича.
Емілія Мадей, торговельна експедієнтка, член ОУН, уроджена в с. Волоч, пов. Березів 1917 р., арештована 3 березня 1941 р., вийшла з тюрми у Бригідках 28 червня ц. р., померла 17 липня ц. р. Похорон відбувся 19 ц. м. на Янівському цвинтарі.
Українські щоденні вісті.— Львів.— 1941.— № 14.— 22 лип.
Опубл: Літопис нескореної України...— С. 67

 

№ 11

СПОГАДИ Теодозiя КРУПИ,

народженого 1918 р. в с. Залужжя, мешкає у США
Я був заарештований у 1940 роцi, як пiдпiльник-зв’язковий ОУН, i засуджений 18.01.1941 р. у Львовi, у справi 59 патрiотiв, до Вищої мiри покарання, заміненої на каторгу.
Пiсля винесення вироку був переведений до в’язницi № 4 — „Бриґiдки“.
21 червня велику партiю в’язнiв повантажили на станцiї Скнилiв до „телячих“ вагонiв. Вночi почалося бомбування, ми дiзналися про початок вiйни. Але наш поїзд все ж вiдправили на Схiд. Десь за тиждень ми прибули у Бердичiв. Тут була велика пересильна в’язниця. Нас перемiшали з кримiнальними злочинцями. Погiршилося харчування, частiшали бомбування, обслуга нервувалася. Приблизно за 3 тижнi кримiнальникiв звiльнили. Вияснилося, що iз Заходу привезли нову велику партiю полiтв’язнiв.
Вiкнонця камер вiдчинялися досередини, але ми зробили перископ i спостерiгали безладний рух полями на Схiд „червоних“.
Одного дня енкаведисти запалили нашу в’язницю, поливши її бензином i обстрiлявши ззовнi. В’язнi почали вибивати дубовi дверi камер-келiй колишнього монастиря. Першим це удалося Дмитровi Слюзару, потiм менi. Загасили вогонь i почали вiдчиняти iншi камери, випускаючи в’язнiв, зокрема, наших дiвчат. На подвiр’ї нас чекали кулеметники, загинули мої друзi, небагатьом удалося втекти через мур. Акцiя тривала до години часу.
Група українських втiкачiв, бiля 30 чоловiк, обрала мене як студента медицини i найдосвiдченiшого пiдпiльника, „воєводою“. Вирiшили триматися разом. Енкаведисти кидали через розбитi вiкна гранати i палаючi снопи сiна. Чулися крики в’язнiв. Ми вирiшили перемiститися в iнший кiнець коридору, замкнулися в лазничцi. Нам пiд дверi пiдклали сiно i запалили. До свiтанку ми кидали на тлiючi дверi мокру одежу. Вночi чули гарматну й кулеметну стрiлянину. Вранцi все стихло, НКВД зникло. Ми перев’язали поранених, помолилися i вирушили на Захiд, назустрiч фронту. Пiдбирали кинутий сухий пайок армiї, ночували у хлiбах. Стриженi, неголенi, з виснаженими бiлими обличчями, ми легко себе видавали, але дiвчатам удавалося заспокоювати i цивiльних, i червоноармiйцiв, якi дiлилися з нами їжею.
За добу прийшли нiмцi, i ми розiйшлися по домiвках.

Спогади записанi I. Федущак у 1995 роцi.

Комментариев нет:

Отправить комментарий